Тальнівщина в жалобі: громада прощається із Захисником Дмитром Тимошенком
Є слова, які сьогодні здаються надто малими для такого болю. Є тиша, яка важча за будь-який крик. І є війна, яка безжально обриває життя тоді, коли воно лише розквітає… Сьогодні Тальнівщина з глибоким сумом і шаною схиляє голову перед своїм Героєм. «На щиті» до рідного Мошурова повернувся молодший сержант Дмитро Сергійович Тимошенко. Йому було лише двадцять сім років… Вік, коли людина тільки починає по-справжньому жити, будувати своє майбутнє, створювати родину, здійснювати мрії. Але Дмитро обрав інше — шлях Захисника України. І до кінця залишився вірним цій присязі. Дмитро народився 24 вересня 1998 року в селі Мошурів у родині Сергія Анатолійовича та Нінель Валентинівни Тимошенків. Зростав разом із молодшим братом Ярославом у любові, турботі та родинному теплі. З дитинства був розумним, наполегливим і здібним хлопцем, який завжди прагнув знань, розвитку та ставив перед собою високі цілі. Батьки безмежно любили свого сина, пишалися ним, вкладали у нього всю душу, виховували чесним, добрим і сильним. Для них Дмитро був не лише надією й опорою, а справжнім світлом життя, найдорожчим скарбом, втрату якого сьогодні неможливо осягнути серцем. Особливе місце у його житті займали й рідні люди, які щодня дарували йому підтримку та любов. Поруч завжди були дідусь Валентин Дмитрович та бабуся Галина Яківна, які жили разом із онуком, виховували його, підтримували у всьому й стали для Дмитра другими батьками. Важливою частиною великої родини також були дідусь Анатолій Дмитрович та бабуся Раїса Іванівна. А сьогодні батько Дмитра — Сергій Анатолійович — зі зброєю в руках продовжує боронити Україну від ворога… У 2004 році пішов до школи, а вже у 2015-му закінчив її із золотою медаллю. Це була не випадковість — це був результат праці, відповідальності та внутрішньої дисципліни. Після школи молодий юнак вступив до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, де здобув фах учителя фізики, астрономії та інформатики. Під час навчання працював лаборантом на кафедрі фізики. За роки студентства неодноразово отримував грамоти та відзнаки за активність, сумлінність і внесок у життя університету. У нього було майбутнє. Була кохана дівчина Катерина, з якою він планував одружитися. Було життя, сповнене планів, надій і мрій, які війна обірвала. Після завершення університету у 2020 році Дмитро працював у «Новій пошті» — спочатку менеджером, а згодом начальником відділення. Його поважали за людяність, відповідальність і вміння бути опорою для інших. 29 травня 2024 року Дмитро Сергійович Тимошенко був мобілізований призовною комісією Черкаського ОМТЦК та СП до лав ЗСУ для проходження військової служби у 152 окрему єгерську бригаду. Був призначений на посаду оператора безпілотних систем. Із перших днів служби перебував на одному з найважчих напрямків — Покровському. Там, де щодня вирішується доля України. Там, де виживають лише сильні духом. Він служив гідно, мужньо і відповідально. За час служби був неодноразово відзначений за бойову стійкість, самовідданість і вірність присязі. 29 березня 2025 року Головнокомандувач Збройних Сил України нагородив його почесною відзнакою — «Золотим Хрестом». 1 липня 2025 року Дмитру було присвоєно військове звання молодшого сержанта. Він був призначений командиром відділення — командиром екіпажу безпілотних літальних комплексів 3 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2 взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 1 роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини. 12 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Сергіївка Покровського району Донецької області, на позиції «Кураямі», Дмитро зник безвісти… Місяці чекання, надії, молитви… Місяці, в яких рідні вірили до останнього… Та сьогодні ми змушені прийняти найважчу правду, яка розриває серце… Україна втратила ще одного свого Сина. Родина втратила найдорожче. Громада втратила світлу, сильну людину. Дмитро Тимошенко залишиться у пам’яті назавжди — як добрий, розумний, щирий і мужній Захисник, який не відступив і не зрадив. Сьогодні ми не можемо зменшити цей біль. Але можемо розділити його разом із родиною. Схилити голови. І подякувати. За життя. За відвагу. За Україну. І ми не пробачимо ворогу цієї втрати. Не забудемо жодного імені, жодної сльози українських матерів. За кожного нашого полеглого Героя буде відповідь. Бо пам’ять про Дмитра житиме у наших серцях, а його жертовність додаватиме сили боротися далі — до Перемоги. Світла пам’ять Герою… Вічна слава Захиснику України… Герої не вмирають. Відео за посиланням: https://www.facebook.com/share/v/1B68SZaBqT/12:31 19.05.2026
