Нестерпне, невимовне горе…

Дата: 13.06.2025 11:43

Кількість переглядів: 124

Пекучий біль, крик і сльози родини, здригання сердець — такими були хвилини прощання на центральній площі. Фото без опису

Війна знову торкнулася нашої громади чорним крилом. Знову втрати. Знову біль.

Сьогодні, 13 червня, Тальнівщина провела в останню путь нашого земляка — сержанта Мульченка Віталія Васильовича, відважного воїна, справжнього Сина України, який поклав життя за Батьківщину.

Це біль, що не минає. Це втрата, яка назавжди змінює всіх нас.

Це ще одне ім’я, вписане у безсмертну книгу українського героїзму — кров’ю, мужністю, самопожертвою.

Віталій Васильович народився 27 червня 1974 року в селі Вишнопіль. Закінчив місцеву школу, продовжив навчання в Тальянківському технікумі. Проходив строкову службу в Запоріжжі. Працював водієм у місцевому колгоспі «Маяк», здобув фах електрозварювальника, навчався в інституті імені Патона. Працював за кордоном, а з 2021 року — в Харкові, допомагаючи відновлювати зруйновану ворогом інфраструктуру.

Коли Україна покликала — не вагався.

9 січня 2024 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив водієм-кранівником у відділенні спеціальних робіт 2-ї ремонтної роти ремонтно-відновлювального батальйону.

9 червня 2025 року його серце зупинилося…

Попередньо встановлено, що Віталій Васильович помер під час виконання завдань у складі підрозділу на Харківщині, в селі Нова Гусарівка.

Змалку він був світлою, доброю, щирою людиною. Любив життя, людей, рідну землю. І коли прийшов час — став на її захист. Без пафосу, без вагань — з глибоким усвідомленням, що боронити Україну — його обов’язок.

Віталій Васильович залишив по собі велику скорботу, але й гідний приклад мужності та любові до Батьківщини.

У нього залишилися мама — Галина Федорівна, дружина — Ганна Прокопівна, діти — Вася, Аліна, Юля, сестри — Ольга Василівна та Людмила Володимирівна.

Від імені всієї Тальнівської громади висловлюємо щиру вдячність родині Віталія Васильовича.

Особлива шана — мамі нашого Героя -земляка. Галино Федорівно, Ви виховали сина, яким може гордитися вся Україна. Сильного, працьовитого, гідного чоловіка. Ваш біль — це наш спільний біль. Ми схиляємо голови перед вашою материнською мужністю…

Низький уклін дружині, дітям, сестрам…

Між вами був особливий зв’язок — міцніший за час і простір. І навіть смерть не здатна його зруйнувати.

Віталій Васильович був не лише сином, братом, чоловіком, батьком, воїном…

Він був другом, колегою, наставником. Люди, яким він дарував добро, підтримку, щирість — зберігатимуть пам’ять про нього у своїх серцях усе життя.

Ми, як громада, маємо берегти цю пам’ять — не лише у словах, а в діях, у справедливості, у боротьбі за ту світлу Україну, яку він так щиро любив.

Віталію Васильовичу… Дякуємо тобі.

За твою мужність. За твій вибір. За кожен крок, зроблений у бік свободи.

Схиляємо голови перед Тобою, Воїне.

Спочивай з миром, наш Захиснику.

Вічна